Улас Самчук біографія

Улас Самчук — це голос Волині, який пролунав через океани й десятиліття, щоб нагадати світові про ціну землі, свободи та людської гідності. Народжений у заможній селянській родині на Рівненщині, він пройшов шлях від сільського хлопця, закоханого в місцеві легенди та природу, до одного з найвизначніших українських прозаїків XX століття, автора епічних романів і хронік, що стали свідченнями найтрагічніших сторінок нашої історії. Його життя — це безперервний рух крізь війни, кордони та еміграцію, де кожне нове місце лише посилювало тугу за батьківщиною й бажання закарбувати її в слові.

«Народився під час війни, виріс під час війни, зрів під час війни» — так сам письменник описав свою долю в спогадах. Ця фраза влучно передає суть людини, яка тричі нелегально перетинала кордони, вижила в таборах для переміщених осіб, працювала фізично на чужині й водночас створювала твори, що формували національну свідомість цілих поколінь. «Марія» стала першим художнім романом про Голодомор, «Волинь» — епопеєю пограниччя, а спогади — правдивим свідченням про ГУЛАГ, УПА та життя діаспори. Самчук ніколи не був просто спостерігачем — він завжди залишався активним учасником боротьби за українську ідентичність, навіть коли історія змушувала його робити складні вибори.

Його спадщина сьогодні, у 2026 році, звучить особливо гостро. Вулиці його імені з’являються в нових містах, пам’ятники стоять у Рівному та Здолбунові, а твори продовжують читати й обговорювати на тлі повномасштабної війни. Улас Самчук — це не лише біографія окремої людини, а дзеркало цілої епохи, в якому відбивається й сучасна Україна.

Коріння на волинській землі: Дермань і Тилявка

Село Дермань на Рівненщині, де 20 лютого 1905 року народився Улас Олексійович Самчук, для нього назавжди залишилося «центром центрів на планеті». Тут, серед древнього Троїцького монастиря, яруг, гаїв і переказів, формувався той особливий світогляд, який пізніше наповнить його прозу живим подихом землі. Батьки — заможні селяни Олексій Антонович та Настасія Улянівна — дали сину не лише матеріальну основу, а й глибоке відчуття гідності та зв’язку з предками. У 1913 році родина переїхала до Тилявки біля Кременця, де Улас закінчив чотирикласну школу при Дерманській учительській семінарії та Кременецьку українську приватну гімназію імені Івана Стешенка.

Волинське довкілля стало головним героєм його майбутніх романів. Ландшафти, люди, ритм сільського життя — усе це він сприймав не як фон, а як живу тканину, з якої ткав свої історії. Уже в гімназійні роки з’явилися перші вірші та оповідання, а в рукописному альманасі «Юнацтво» — твір «Не любити не можу свою я країну!». Ця любов до рідного краю, загартована польським міжвоєнним періодом з його обмеженнями української освіти та культури, стала тим moral compass, який вів Самчука крізь усі випробування.

Бунт, втеча та європейське гартування

1927 рік став поворотним. Призваний до польського війська, Улас дезертував 23 серпня й нелегально перейшов кордон до Веймарської Німеччини. Це був не просто втеча від служби — це був акт особистого бунту проти польської влади на Волині, де українці часто почувалися людьми другого сорту. У Бойтені (Бойтен) він працював наймитом, розвозив вугілля та залізо, а вечорами відвідував лекції у Бреславському університеті як вільний слухач. Жив у родині Германа Блюме, де опанував німецьку мову настільки, що вона стала для нього другою рідною.

З 1929 року — Прага, Український вільний університет, Студентська академічна громада. Тут, у колі таких постатей, як Олександр Олесь, Олена Теліга, Олег Ольжич, Дмитро Дорошенко, Самчук остаточно сформувався як письменник і громадський діяч. Він вивчав чеську, польську, російську, трохи французьку. Прага тих років була справжнім інтелектуальним осередком української еміграції, де народжувалися ідеї інтегрального націоналізму та плани майбутньої боротьби. У 1937 році Улас очолив Секцію митців, письменників і журналістів у культурній референтурі Проводу ОУН під керівництвом Ольжича. Саме тоді він остаточно пов’язав свою долю з національно-визвольним рухом.

«Марія» та перше художнє свідчення про Голодомор

1932–1934 роки стали часом, коли Самчук перетворився з перспективного автора на голос, який не можна було ігнорувати. Роман «Марія» (1934) — перший у світовій літературі художній твір, присвячений Голодомору 1932–1933 років. Письменник не просто описав трагедію — він створив образ матері, яка втілює весь український народ, його страждання й незламність. Книга вийшла у Львові й одразу привернула увагу як еміграції, так і тих, хто ще міг читати її в підрадянській Україні.

«Марія» не була плодом лише уяви. Самчук ретельно збирав свідчення, а деякі дослідники вважають, що він навіть нелегально відвідував радянську територію, щоб побачити все на власні очі. Цей роман став не лише літературним, а й політичним актом — він виводив тему Голодомору з тіні замовчування. Пізніше книгу переклали англійською та французькою, хоча наклади часто знищували радянські спецслужби. Саме «Марія» зробила ім’я Самчука відомим далеко за межами України.

Редактор «Волині»: 1941–1942 роки під німецькою окупацією

У 1941 році, після початку німецько-радянської війни, Самчук повернувся на Волинь у складі похідної групи ОУН (мельниківського крила) разом з Оленою Телігою та Олегом Ольжичем. Він став головним редактором газети «Волинь» у Рівному. Цей період — один із найскладніших і найбільш контраверсійних у його біографії. Газета виходила в умовах німецького окупаційного режиму (Райхскомісаріат Україна), і частина матеріалів відображала як антирадянські, так і антипольські та антиєврейські настрої, поширені в тогочасній націоналістичній риториці.

Самчук публікував статті, де закликав до «очищення» українських міст від «чужих елементів» — євреїв і поляків, яких вважали «прибульцями». Він писав про Бабин Яр як «великий день для Києва», коли німецька влада «виконала бажання українців». У березні 1942 року його заарештувало гестапо за статтю «Так було — так буде», де він відверто говорив про потребу української незалежності. Письменника засудили до розстрілу, але завдяки заступництву німецьких знайомих (зокрема, родини Блюме) його звільнили. Після цього він певний час працював у Кременчуці на менш політичних позиціях.

Ці факти не можна приховувати чи виправдовувати. Вони відображають трагічну суперечливість епохи, коли частина українських націоналістів бачила в Німеччині тактичного союзника проти більшовицького режиму, а радикальна риторика ОУН часом переростала в етнічну нетерпимість. Водночас Самчук ніколи не був бездумним колаборантом — його арешт гестапо це підтверджує. Пізніше, в еміграції, він зосередився на культурній роботі та творах, де з’являються більш позитивні образи єврейських персонажів («Чого не гоїть огонь», 1959), що деякі дослідники трактують як спробу внутрішнього спокутування.

МУР: збереження духу в таборах Німеччини

1944 року, коли радянські війська наближалися до Волині, Самчук разом з дружиною Тетяною Праховою виїхав до Німеччини. Тут, у таборах для переміщених осіб (ДіПі), він став одним із засновників і головою Мистецького українського руху (МУР) — організації, яка об’єднала письменників, художників, музикантів та науковців в еміграції. МУР став справжнім «островом» української культури посеред хаосу повоєнної Європи. Тут видавали книги, влаштовували виставки, читали лекції, підтримували один одного.

Для Самчука це був період інтенсивної творчості: він завершив трилогію «Волинь», написав «Юність Василя Шеремети», драму «Шумлять жорна». МУР дав йому й багатьом іншим можливість не просто вижити, а продовжити справу, за яку боролися на батьківщині. У 1948 році, коли табори почали розформовувати, Самчук з дружиною вирушив до Канади на пароплаві «Генерал Стюарт».

Канадський екзиль: Торонто, «Слово» та спогади

У Торонто Улас Самчук оселився назавжди. Разом з Тетяною Праховою — акторкою, яка знімалася у знаменитому фільмі Олександра Довженка «Земля» — вони почали нове життя. Тетяна мала дітей від попереднього шлюбу, спільних дітей у пари не було. Перші роки були важкими: Улас пошкодив спину, працюючи прибиральником у банку, дружина хворіла. Поступово він став лідером української діаспори — заснував Організацію українських письменників «Слово» (1954), активно співпрацював з «Українським квартальником», видавав книги.

Саме в Канаді з’явилися його найважливіші пізні твори: «Чого не гоїть огонь» (1959) — про боротьбу УПА на Волині, «На твердій землі» (1967) — про життя емігрантів, трилогія спогадів («П’ять по дванадцятій», «На білому коні», «На коні вороному»). У цих книгах Самчук постає вже не лише як художник, а як історик і свідок. Останні роки життя були трагічними: письменник втратив зір, не міг писати, жив у «Домі для старших людей» імені Івана Франка в Торонто разом з дружиною. Помер Улас Самчук 9 липня 1987 року. Тетяна пережила його на два роки й дев’ять місяців; їх поховали разом на Українському цвинтарі святого Володимира в Оквіллі.

Творча спадщина: романи, що стали історією

Самчук написав шістнадцять романів, численні оповідання, публіцистику та спогади. Його проза вирізняється епічним розмахом, глибоким психологізмом та безкомпромісною правдивістю. «Волинь» — це трилогія про життя на пограниччі імперій, про родину, землю й війну. «Гори говорять» (1934) розповідає про боротьбу гуцулів проти угорців. «Темнота» (1957) — один із перших романів у світовій літературі, присвячений системі ГУЛАГу.

«Марія» залишається найпотужнішим художнім документом Голодомору — романом, який не дає забути про мільйони загиблих матерів і дітей.

Твори Самчука перекладали польською, хорватською, французькою, англійською. У 1980 році торонтський журнал «Современник» висунув його на Нобелівську премію з літератури.

Дані узагальнено з енциклопедичних джерел та літературознавчих досліджень.

Складний шлях: контраверсії та людська доля

Біографія Уласа Самчука не вкладається в прості схеми «герой» чи «зрадник». Він був переконаним націоналістом, членом ОУН (мельниківського крила), активним учасником культурного й політичного життя еміграції. Водночас його діяльність редактора «Волині» в 1941–1942 роках містить висловлювання, які сьогодні звучать як відвертий антисемітизм і заклики до етнічної чистки. Ці тексти — частина історичної правди, і їх не можна ігнорувати.

Разом з тим Самчук зазнав репресій і від польської влади (дезертирство), і від німецької (арешт гестапо), і від радянської системи (заборона творів, стеження). У Канаді він жив скромно, часто в бідності, але не зламався. Його пізні твори свідчать про еволюцію поглядів і бажання закарбувати правду про УПА та долю емігрантів. Це людина, яку історія кидала в найжорсткіші обставини, і він робив вибір — іноді помилковий, іноді героїчний. Саме така складність робить його постать живою й актуальною.

Спадщина в незалежній Україні та сьогодення

У радянські часи твори Самчука були заборонені, їх таємно переховували. Після 1991 року почалося повільне повернення. «Марія» та уривки «Волині» увійшли до шкільних програм, але в 2012 році їх знову зробили лише рекомендованими. 2015 року на державному рівні відзначили 110-річчя, а 2025-й — 120-річчя — пройшов під знаком активних дискусій і нових визнань. У Полтаві перейменували вулицю на честь письменника, пам’ятники стоять у Рівному та Здолбунові, меморіальні дошки — у кількох містах. Національний банк України випустив пам’ятну монету, «Укрпошта» — марку.

Сьогодні, коли Україна знову захищає свою землю від агресії, слова Самчука про «плем’я, що найтяжче переживає втрату землі предків», звучать з особливою силою. Його романи допомагають новим поколінням зрозуміти, звідки ми прийшли й чому не маємо права здаватися.

«Ми вернемося в свою велику, вимучену, вистраждану землю предків. Не сьогодні, так завтра, не в цьому, так в іншому поколінні…» — ці слова Уласа Самчука з його спогадів сьогодні звучать як пророцтво, яке справдилося.

Життя й творчість Уласа Самчука — це не закрита книга. Кожне нове покоління відкриває в ній щось своє: для одних це історія про Голодомор і війну, для інших — про силу слова й незламність духу, для третіх — приклад людини, яка навіть на чужині залишалася вірною своїй землі. Розмова про нього триває.

About the Author

Юлія Коробка

Administrator

Visit Website View All Posts