Цікаві факти про гімн України

Гімн України «Ще не вмерла Україна» народився в 1862 році як експромт молодого етнографа Павла Чубинського під час звичайної студентської вечірки в Києві. Сербські студенти заспівали патріотичну пісню про царя Душана, і за пів години з’явився текст, який згодом став основою державного символу. Музику створив галицький священник і композитор Михайло Вербицький — спочатку для голосу з гітарою, а згодом у потужній хоровій версії.

Ця пісня пережила заборони, еміграцію, радянські репресії та відродження в 1989 році. Вона стала гімном Української Народної Республіки в 1917-му, Карпатської України в 1939-му, а офіційно затверджена як державний лише в 2003 році. Сьогодні мелодія лунає на стадіонах, під час флешмобів і в рекордних виконаннях одночасно в десятках країн, залишаючись живим символом незламності та єдності.

Оригінальний вірш Чубинського містив чотири куплети з конкретними історичними іменами та закликами. Офіційна версія скоротила його до першого куплету й приспіву з невеликими стилістичними правками, щоб відповідати сучасній державі. Цей вибір зберіг дух твору, водночас зробивши його придатним для офіційного використання.

Народження шедевра на Великій Васильківській

У теплому осінньому вечорі 1862 року на квартирі Павла Чубинського на Великій Васильківській у Києві зібралися молоді люди. Серед них були сербські студенти Київського університету. Вони виконали патріотичну пісню про сербського царя Душана з приспівом «срце бије и крв лије за свою слободу». Чубинський, етнограф і поет, що саме повертався з Петербурга, був вражений мелодією та енергетикою.

Він вийшов у сусідню кімнату і за пів години повернувся з готовим текстом «Ще не вмерла Україна». Друзі відразу ж заспівали новий вірш на той самий сербський мотив. Деякі дослідники вважають, що на структуру вплинула також польська «Мазурка Домбровського» — «Jeszcze Polska nie zginęła», популярна серед поневолених народів.

Чубинський у цей період активно займався українською справою. Невдовзі після створення пісні, на початку 1863 року, його заарештували й вислали на сім років до Архангельської губернії за «шкідливий вплив на уми простолюдинів» — відвідування могили Шевченка, спів українських пісень та носіння національного костюма. Слова, народжені в пориві натхнення, стали однією з причин його переслідувань.

Музика, що перетворила вірш на гімн

Михайло Вербицький — греко-католицький священник із Галичини, відомий композитор церковної та світської музики — поклав текст на ноти в 1863 році. Він створив кілька варіантів: для голосу з гітарним супроводом (автограф зберігається у Львівській науковій бібліотеці імені Василя Стефаника) та хоровий, який став основним.

Хорова версія швидко поширилася серед семінаристів Перемишля та львівських гуртків. Вербицький сам виконав її на зібранні «Громади» перемиських семінаристів. Ректор семінарії отець Григорій Гинилевич підтримав твір і рекомендував поширювати його. Хоровий варіант прозвучав уже 1 липня 1864 року в Перемишлі на свято Івана Хрестителя, а 25 грудня того ж року — у Львові під час вистави «Запорожці» з дещо зміненим текстом.

Мелодія Вербицького виявилася ідеальною для масового співу: проста, піднесена, з широким діапазоном, що дозволяє хору звучати потужнр. Вона не вимагала професійної підготовки, тому швидко увійшла в репертуар аматорських хорів та студентських гуртків.

Перше публічне виконання та поширення

10 березня 1865 року в Перемишлі на концерті з нагоди річниці смерті Тараса Шевченка пісня прозвучала публічно з «правильним» текстом Чубинського. Саме цю дату з 2021 року в Україні відзначають як День Державного гімну. Концерт зібрав широку аудиторію, і виконання справило сильне враження.

Ноти для чотириголосого хору вперше опублікували 1885 року в «Кобзарі» під упорядкуванням Анатоля Вахнянина та Порфирія Бажанського. Пісня поширювалася рукописно, у зошитах, а згодом — у друкованих співаниках. Текст зазнав народних змін: зникли згадки про Наливайка, Залізняка, Хмельницького, прибрали «Гей-гей, браття миле», з’явився куплет про бій «від Сяну до Дону».

У 1910 році в Кельні на студії Gramophon видатний український оперний співак Модест Менцинський записав гімн з оркестром. Це був перший професійний аудіозапис твору. Платівка швидко розійшлася серед української діаспори в Європі та Америці.

Випробування часом: заборони, еміграція та відродження

У 1917 році пісню проголосили гімном Української Народної Республіки. Вона лунала під час проголошення Третього та Четвертого Універсалів, Акту Злуки 1919 року та на відкритті Української Академії Наук. Після поразки визвольних змагань виконання забороняли денікінці, а згодом — радянська влада.

У СРСР «Ще не вмерла Україна» вважали «буржуазно-націоналістичною». Примірники знищували, а в 1949 році для УРСР затвердили інший гімн. Натомість твір зберігався в діаспорі. Українська республіканська капела Олександра Кошиця виконувала його під час гастролей Європою та Америкою в 1920-х. У 1939 році пісню офіційно затвердили як гімн Карпатської України — короткочасної держави на Закарпатті.

Відродження в радянській Україні почалося наприкінці 1980-х. 24 вересня 1989 року на фестивалі «Червона рута» Василь Жданкін, Віктор Морозов та Едуард Драч вперше публічно виконали гімн після довгої заборони. Зал вибухнув оваціями. З 1990 року пісня дедалі частіше звучала на мітингах та концертах.

Офіційне визнання: музика в 1992-му, текст у 2003-му

Після проголошення незалежності 24 серпня 1991 року гімн заспівали в сесійній залі Верховної Ради. Музичну редакцію затвердили 15 січня 1992 року. Комісія під керівництвом Миколи Линника, аранжування Кирила Стеценка з оркестровкою Олександра Морозова, автори редакції — Мирослав Скорик та Євген Станкович. Музику виконують у сі-бемоль мажорі.

З текстом ситуація була складнішою. Оригінальний вірш містив застарілі з погляду сучасної держави елементи: згадки про конкретних гетьманів та територіальні орієнтири «від Сяну до Дону». У 1996–2002 роках провели конкурс на новий текст — надійшло 784 проєкти. Однак у підсумку вирішили залишити слова Чубинського з правками.

6 березня 2003 року Верховна Рада ухвалила Закон «Про Державний гімн України». Офіційна версія містить лише перший куплет та приспів у такій редакції: «Ще не вмерла України і слава, і воля, / Ще нам, браття молодії, усміхнеться доля. / Згинуть наші воріженьки, як роса на сонці, / Запануєм і ми, браття, у своїй сторонці». Приспів: «Душу й тіло ми положим за нашу свободу, / І покажем, що ми, браття, козацького роду».

Хронологія ключових подій

Ця хронологія показує, як твір, народжений у пориві натхнення, став невід’ємною частиною державної ідентичності. Кожна дата — це не просто цифра, а етап боротьби та відродження.

Символ, що об’єднує покоління

Сьогодні «Ще не вмерла Україна» виконують не лише на офіційних заходах. Вона звучить на футбольних стадіонах після перемог національної збірної, на концертах класичної музики в аранжуваннях для симфонічного оркестру та під час студентських флешмобів. У 2022 році рекордне виконання стало знаком глобальної солідарності з Україною.

Для багатьох родин гімн — це частина сімейної історії. Бабусі співали його в діаспорі, батьки — на майданах 2004 та 2013–2014 років, а діти вивчають у школах як живий урок історії. Мелодія Вербицького залишається простою для виконання, але потужною за емоційним впливом.

Цікаво, що навіть після правок 2003 року багато людей знають і співають розширені версії з народних та січових варіантів. Це свідчить про живучість твору — він не застиг у музейній вітрині, а продовжує еволюціонувати разом із народом.

Гімн України — це більше ніж державний символ. Це історія про те, як кілька рядків, написаних за пів години на вечірці, змогли пройти крізь століття, заборони та війни й досі викликати сльози та гордість одночасно. Його мелодія нагадує: поки лунає цей спів, Україна справді не вмерла.

About the Author

Юлія Коробка

Administrator

Visit Website View All Posts