Остаточна ліквідація гетьманства ознаменувала завершення тривалого процесу втрати української автономії в складі Російської імперії. 10 листопада 1764 року імператриця Катерина II видала маніфест, який припинив існування посади гетьмана, змусивши останнього обранця — Кирила Розумовського — скласти булаву. Цей акт став логічним продовженням централізаторської політики, що почалася за Петра I, і відкрив еру систематичного демонтажу козацьких інституцій на Лівобережжі.
Протягом майже двадцяти років російська влада під керівництвом генерал-губернатора Петра Рум’янцева обережно, але неухильно впроваджувала імперські порядки. Полковий адміністративний устрій замінили намісництвами, козацькі війська реорганізували, а в 1783 році на цих землях остаточно запровадили кріпосне право. Стратегія полягала в тому, щоб діяти поступово, уникаючи масового опору й поступово стираючи відмінності між Малоросією та іншими провінціями імперії.
Ці зміни не лише ліквідували залишки української державності, а й глибоко трансформували соціальну структуру суспільства, економічні зв’язки та культурну ідентичність краю. Водночас вони посіяли зерна майбутнього національного відродження, адже пам’ять про гетьманські вольності залишилася живою в народній свідомості.
Передумови поступової втрати автономії
Гетьманщина, що виникла в середині XVII століття як козацька автономна держава, вже з кінця XVII — початку XVIII століття перебувала під постійним тиском російської централізації. Після Полтавської битви 1709 року Петро I почав послідовно обмежувати права гетьманів. Ліквідація виборності багатьох посад, створення в 1722 році першої Малоросійської колегії, арешт гетьмана Павла Полуботка — усе це були кроки, спрямовані на те, щоб зробити українське самоврядування декоративним.
У 1734–1750 роках замість гетьмана діяло Правління гетьманського уряду під контролем російських чиновників. Старшина поступово перетворювалася на привілейований стан, але реальна влада дедалі більше переходила до Петербурга. Митний кордон між Гетьманщиною та Росією ліквідували в 1754 році, що підірвало економічну самостійність краю. До середини XVIII століття українська автономія зберігалася переважно у формі полкового адміністративно-військового устрою та традицій козацького судочинства, однак ці інститути вже не мали повноцінного політичного значення.
Кирило Розумовський: останній гетьман і його амбіції
У 1750 році, після смерті імператриці Анни Іоанівни та короткого періоду безгетьманства, на посаду гетьмана обрали молодого Кирила Розумовського — брата фаворита імператриці Єлизавети Петрівни. Йому було лише 22 роки. Народжений у простій козацькій родині на Чернігівщині, він здобув освіту в Європі завдяки впливу брата Олексія, який одружився з імператрицею. Розумовський володів кількома мовами, цікавився науками й мистецтвом, а в 1746 році навіть очолив Петербурзьку академію наук.
Повернувшись до України, новий гетьман намагався відродити козацьку державність. Він переніс столицю з Глухова до Батурина, планував відкрити університет, реорганізував військо, упорядкував судову систему. У 1763 році в Глухові відбулася старшинська рада, яка підготувала петицію до Катерини II. У документі йшлося про відновлення давніх вольностей, створення шляхетського парламенту, спадкове гетьманство в роді Розумовських, повернення митниць та припинення безкоштовного утримання російських військ на українських землях.
Розумовський особисто підтримав ці вимоги. Для імперської влади це стало сигналом тривоги: українська еліта не просто зберігала автономні настрої, а й намагалася їх зміцнити.
Петербурзька драма та маніфест 10 листопада 1764 року
Катерина II, яка прийшла до влади в 1762 році після перевороту, була переконаною прихильницею централізованої імперії. Коли до неї дійшли звістки про гетьманські амбіції, вона викликала Розумовського до Петербурга. Формально гетьман подав рапорт про відставку, однак насправді вибір у нього був відсутній.
10 листопада 1764 року з’явився імператорський маніфест, у якому повідомлялося про «добровільне» зречення Розумовського та ліквідацію гетьманства. Одночасно відновлювалася робота Малоросійської колегії, яку очолив генерал-губернатор Петро Рум’янцев. Катерина чітко сформулювала мету: «Коли в Малоросії гетьмана не буде, то мусимо намагатися, щоб навіки й ім’я гетьманів зникло, не то що б персона яка була удостоєна на цю посаду».
Розумовський, якому на той момент виповнилося 36 років, назавжди залишив Україну. Він прожив ще майже сорок років у Росії, зберігаючи титул графа та значні маєтності, але політична кар’єра гетьмана закінчилася.
Петро Рум’янцев та нова система управління
Петро Рум’янцев — досвідчений воєначальник і адміністратор — отримав від Катерини надзвичайні повноваження. Він підпорядковувався безпосередньо імператриці та Сенату, а не колегії. У Глухові, а згодом у інших центрах, почала діяти канцелярія малоросійського генерал-губернатора, яка контролювала всі сфери життя: суди, фінанси, військо, навіть повсякденні справи полкових канцелярій.
Рум’янцев діяв методично. Він провів ревізію земель, упорядкував податки, замінив частину натуральних повинностей грошовими. Головним завданням залишалася повна інтеграція краю без масових заворушень. Катерина в секретних настановах радила новому наміснику «мати вовчі зуби й лисячий хвіст» — поєднувати жорсткість із гнучкістю, щоб не спровокувати опір.
Стратегія обрусіння та секретні настанови
У лютому 1764 року, ще до формальної ліквідації гетьманства, Катерина II склала секретну інструкцію для генерал-прокурора Сенату Олександра Вяземського. У ній вона прямо вказувала, як поводитися з «провінціями», що мають особливі привілеї — Малоросією, Ліфляндією, Фінляндією та Смоленщиною.
«Ці провінції, — писала імператриця, — треба легкими засобами привести до того, щоб вони обрусіли і перестали дивитися, як вовки до лісу». Особливо чітко вона сформулювала завдання щодо Гетьманщини: після зникнення гетьмана необхідно зробити все, щоб навіть назва цієї посади назавжди зникла з пам’яті.
Рум’янцев отримав аналогічні настанови. Він не поспішав із радикальними змінами, щоб не викликати хвилю невдоволення серед старшини та козацтва. Натомість проводив поступову русифікацію адміністрації, заохочував шлюби між українською та російською елітою, обмежував можливості старшини обирати власних представників на ключові посади.
Ланцюг подальших реформ: 1775–1783 роки
Ліквідація гетьманства стала лише першим етапом. У 1775 році російські війська знищили Запорозьку Січ — останній осередок козацької волі, хоч формально вона й не входила до складу Гетьманщини. Землі Січі роздали російським вельможам і генералам, частину запорожців переселили на Кубань, інші опинилися в Туреччині або втратили козацький статус.
У 1781–1782 роках ліквідували полковий адміністративно-територіальний устрій. Замість десяти полків Лівобережжя створили три намісництва — Київське, Чернігівське та Новгород-Сіверське, що разом утворили Малоросійське генерал-губернаторство. У містах і повітах запровадили російські адміністративні та судові установи.
3 травня 1783 року указом Катерини II на Лівобережній Україні та Слобожанщині офіційно запровадили кріпосне право. Козацьке військо розформували, замість нього створили регулярні карабінерні полки. Більшість козаків перевели в селянський стан, а заможніша старшина отримала російські дворянські грамоти та офіцерські чини. Таким чином до початку 1780-х років українська державність на цих землях перестала існувати навіть у формі автономії.
Соціально-економічні наслідки для українського суспільства
Зміни торкнулися всіх верств населення. Старшина, яка за гетьманування Розумовського зміцнила свої позиції, частково інтегрувалася в російське дворянство. Багато родин отримали підтвердження своїх земельних володінь, однак втратили політичний вплив. Деякі представники еліти продовжували служити в російській адміністрації, інші відійшли від публічного життя.
Прості козаки втратили привілеї та військову організацію. Багато з них опинилися в становищі, близькому до селянського. Селяни, які раніше мали можливість переходити від одного поміщика до іншого або освоювати вільні землі, після 1783 року були прикріплені до поміщицьких маєтків. Податки уніфікували за імперськими нормами, судочинство поступово замінювали російським законодавством.
Економіка краю інтегрувалася в загальноімперський ринок. Зник митний кордон, що колись захищав українську торгівлю. Водночас зросла роль поміщицьких господарств, орієнтованих на експорт зерна та іншої сільськогосподарської продукції.
Відлуння в історичній пам’яті
Ліквідація гетьманства не стерла з пам’яті ідею української державності. У XIX столітті саме період Гетьманщини став для багатьох інтелектуалів символом втраченої волі та прикладом самоврядування. Образи гетьманів, козацькі традиції, спогади про Батурин та Глухів живили національне відродження.
Навіть через століття після цих подій українська культура зберігала відчуття окремішності, яке проявлялося в літературі, фольклорі та історичних дослідженнях. Пам’ять про останнього гетьмана та про те, як імперія методично знищувала автономію, стала частиною колективної свідомості, що допомагала наступним поколінням формулювати ідеї національного відродження.
Цікаві факти
- Кирило Розумовський народився в родині простого козака, однак завдяки шлюбу старшого брата Олексія з імператрицею Єлизаветою Петрівною стрімко піднявся вгору й у 18 років став президентом Петербурзької академії наук.
- У 1763 році старшинська рада в Глухові підготувала петицію, в якій вимагала не лише спадкового гетьманства для Розумовських, а й створення українського шляхетського парламенту — генеральної ради.
- Катерина II у секретній інструкції прямо наказала зробити так, щоб «навіки й ім’я гетьманів зникло» — це стало програмним завданням імперської політики щодо України на десятиліття вперед.
- Після ліквідації гетьманства багато представників козацької старшини отримали російські дворянські титули та землі в інших регіонах імперії, що сприяло їхній асиміляції.
- Запорозька Січ, знищена в 1775 році, хоч і не входила безпосередньо до складу Гетьманщини, була останнім символом козацької незалежності, і її падіння завершило епоху козацької державності в Україні.
Процес, що тривав від 1764 до початку 1780-х років, назавжди змінив обличчя Лівобережної України. Те, що починалося як обережна адміністративна реформа, закінчилося повною втратою політичної суб’єктності. Проте традиції самоврядування, судочинства та військової організації, сформовані за часів Гетьманщини, не зникли безслідно — вони стали фундаментом, на якому пізніше відроджувалася українська національна ідея.
About the Author
