Михайло Давидович Суркіс, якого при народженні назвали Рахмілем, прожив 101 рік і став уособленням тієї незламної життєвої сили, яка допомогла його поколінню пройти крізь Другу світову війну, повоєнну відбудову та всі наступні епохи. Він не просто батько Ігоря та Григорія Суркісів — людей, чиї імена міцно пов’язані з київським «Динамо» та українським футболом. Він — військовий лікар-невропатолог, який рятував життя на фронті, пройшов Сталінград і Курську дугу, а потім ще шість десятиліть лікував людей уже в мирному Києві. Його історія — це розповідь про стійкість, людяність і вміння отримувати задоволення від кожного дня, навіть коли за плечима — війна, хвороби та століття.
Народжений 10 грудня 1919 року в єврейській родині в селі Петровірівка за сто кілометрів від Одеси, Михайло виріс у великій сім’ї, де батько працював пекарем, а мати вела господарство. Серед п’яти дітей саме мати наполягла, щоб син обрав медицину. Цей вибір став доленосним: медичний інститут, фронт, десятиліття практики і звання полковника медичної служби. У 1957 році родина переїхала до Києва, і саме тоді Михайло Суркіс уперше прийшов на матч «Динамо». З того дня він не пропустив жодної гри рідної команди — пристрасть, яку пізніше успадкували сини.
У віці 101 року, 4 лютого 2021-го, Михайло Давидович відійшов спокійно, як і мріяв. Залишив по собі не лише пам’ять про героїчне минуле, а й приклад життєлюбства, який досі надихає велику родину Суркісів, друзів і всіх, хто знав цю легендарну людину. Його життя — це міст між епохами: від сільської бессарабської хати до київських стадіонів і кабінетів поліклінік, де він допомагав людям повертатися до нормального життя після найважчих випробувань.
Дитинство та шлях у медицину
Село Петровірівка початку XX століття — це типова бессарабська місцевість з її багатонаціональним колоритом, де єврейські родини жили пліч-о-пліч з українцями, молдаванами та росіянами. Батько пекар забезпечував родину хлібом, мати дбала про п’ятьох дітей. У ті роки вибір професії для сільського хлопця часто визначала не мрія, а практична потреба та настійливість батьків. Мати Михайла чітко бачила майбутнє сина в білому халаті — і не помилилася.
Медичний інститут став для нього справжнім випробуванням і водночас відкриттям. Невропатологія — спеціальність, що вимагає тонкого розуміння нервової системи, вміння розпізнавати приховані симптоми та терпіння з пацієнтами, чиї страждання часто невидимі на перший погляд. Молодий лікар опановував діагностику радикулітів, невритів, наслідків травм. Ці знання згодом врятували сотні життів уже на фронті, де поранення нервів траплялися не рідше, ніж кульові.
Війна: Сталінград, Курська дуга та фронтова медицина
Коли в 1941 році почалася війна, Михайло Суркіс уже мав медичну освіту і одразу опинився на фронті. Військовий лікар у ті роки — це людина, яка працювала в польових шпиталях під постійним обстрілом, з мінімальними ліками та інструментами, часто без електрики та води. Сталінградська битва стала одним з найкривавіших епізодів його життя. Місто перетворилося на пекло, де кожна вулиця, кожен будинок вимагали медичної допомоги. Лікарі працювали цілодобово, намагаючись врятувати тих, кого ще можна було врятувати.
Курська дуга — найбільша танкова битва в історії — додала нових випробувань. Снарядні контузії, поранення периферичних нервів, психічні травми — усе це потрапляло до рук невропатолога. Михайло Давидович не лише лікував тіло, а й підтримував дух бійців. Пізніше він згадував, що саме в ті роки зрозумів: лікар на фронті — це не тільки медик, а й психолог, друг і остання надія.
Окрім фронтових ран, він переніс активний туберкульоз — хворобу, яка в ті роки часто ставала вироком. Але організм і воля виявилися сильнішими. Після Перемоги ще п’ять років Михайло Суркіс служив у Німеччині, де дослужився до звання полковника медичної служби. Там він бачив, як виглядає повоєнна Європа, і набував досвіду, який пізніше застосував уже в мирному житті.
Повоєнні роки та кар’єра в Києві
У 1957 році сім’я переїхала до Києва. Михайло Давидович продовжив службу у Військовій авіаційній комендатурі, а після демобілізації — у звичайній поліклініці як невропатолог. Шістдесят років лікарської практики — це не просто цифра. Це тисячі пацієнтів, сотні складних діагнозів, десятиліття, коли він допомагав ветеранам справлятися з наслідками війни: хронічним болем, порушеннями сну, нервовими розладами.
У повоєнному Києві невропатолог був особливо затребуваним спеціалістом. Багато людей поверталися з фронту з прихованими травмами, які проявлялися роками. Михайло Суркіс умів слухати, заспокоювати і знаходити правильне лікування. Навіть у 82 роки він усе ще працював — аж поки родина не переконала його взяти заслужений відпочинок.
Родина, футбол і перше пальто з шинелі
Особливе місце в житті Михайла Суркіса посідала родина. Дружина Римма Яківна (уроджена Горінштейн) працювала в торгівлі. Її батько, Ян Петрович Горінштейн, був відомим футбольним коментатором і почесним членом Федерації футболу СРСР. Через цю родинну нитку футбол увійшов у життя Михайла Давидовича назавжди.
З 1957 року він став відданим вболівальником «Динамо». Не пропустив жодного домашнього матчу — ні в старому стадіоні на вулиці Кірова, ні пізніше на «Олімпійському». Футбол став для нього віддушиною, місцем, де можна було відволіктися від лікарських турбот і просто радіти грі.
Є й зворушлива сімейна історія: перше пальто для одного з синів Михайло Давидович пошив власноруч зі своєї військової шинелі. Цей жест — поєднання фронтового минулого і батьківської турботи про майбутнє — став символом його ставлення до родини.
Сини виросли успішними людьми. Григорій став відомим футбольним функціонером і політиком, Ігор — президентом «Динамо» Київ. Обидва неодноразово підкреслювали, що саме батько виховав у них дисципліну, відповідальність і любов до справи. У 2026 році вже третє покоління — онук В’ячеслав Суркіс — захищає ворота «Динамо», продовжуючи сімейну футбольну традицію.
Філософія життя: «Від усього треба отримувати задоволення»
У 2017 році, вже в поважному віці, Михайло Суркіс дав велике інтерв’ю Дмитру Гордону. На запитання про страх смерті він відповів просто і мудро: «Про смерть я взагалі не думаю. Мій принцип: від життя треба отримувати задоволення, навіть від зустрічі з недругами. Недруги тебе мобілізують на опір, на відповідні відповіді. Так навіщо мучитися?»
Він порівнював смерть з фіналом у футболі чи в спектаклі — неминучим, але не вартим постійних роздумів. Єдине, про що він турбувався наприкінці життя, — щоб діти та онуки сприйняли його відхід спокійно, з повагою, без зайвих сліз і нервів. У 96 років він переніс складну операцію на серці, яку провів відомий кардіохірург. Організм витримав — як і раніше витримував усе.
Цікаві факти про Михайла Суркіса
- Народився 10 грудня 1919 року в селі Петровірівка за 100 км від Одеси в єврейській родині пекаря; при народженні отримав ім’я Рахміль, пізніше став Михайлом.
- Пройшов Сталінградську битву та Курську дугу як військовий лікар; переніс активний туберкульоз і все одно прожив 101 рік.
- У 1945 році на аеродромі в Шенефельді (Німеччина) святкував Перемогу, стріляючи з автоматів-пістолетів у повітря.
- Пошив перше пальто для сина зі своєї фронтової шинелі — символ батьківської турботи та економності повоєнних років.
- З 1957 року не пропустив жодного матчу київського «Динамо»; футбол став сімейною пристрастю на три покоління.
- У 96 років переніс операцію на відкритому серці, а в 101 рік давав інтерв’ю, де ділився секретом довголіття: насолоджуватися життям і не думати про смерть.
Спадщина, яка живе далі
Сьогодні, через п’ять років після його відходу, ім’я Михайла Суркіса згадують з теплотою і на стадіоні «Олімпійський», і в родинному колі. ФК «Динамо» Київ опублікував щире прощання, назвавши його людиною-легендою, яка переступила столітній поріг і назавжди залишиться прикладом життєлюбства. Панахида відбулася у Венеціанському дворику НСК «Олімпійський» — місці, яке він так любив.
Його життя вчить простій, але могутній істині: навіть після найжорстокіших випробувань можна зберегти оптимізм, почуття гумору і здатність радіти дрібницям. Військовий лікар, який рятував інших, сам прожив довге, яскраве і гідне життя. Сини продовжили його справу в спорті та бізнесі, онук — на футбольному полі. А пам’ять про нього — у серцях усіх, хто знає цю історію стійкості одного чоловіка з бессарабського села, який став патріархом великої української родини.
Розмова про таких людей ніколи не закінчується — вона просто переходить у нові покоління, які продовжують шлях, початий у 1919 році в маленькому селі під Одесою.
About the Author
